Втрачений Ужгород: історія кравця Іштвана Олчварі (Фото)

Родина Олчварі колись була в Ужгороді дуже великою і відомою, натомість зараз тут проживає лише одна людина з цим прізвищем. Камілла Олчварі про своїх предків знає не так багато, як би їй того хотілося, але разом ми спробували відновити забуті сторінки життя родини, яка також багато років займалася у місті поховальними послугами.

Реклама поховального бюро сім'ї Олчварі у газетах міжвоєнних часів часто вказувала дату заснування – 1887 рік, а також те, що це було перше спеціалізоване підприємство, яке займалося в місті організацією ритуальних послуг. На жаль, ми не знаємо, хто був його засновником, пізніше ж у рекламах вказувалися одразу два Олчварі, котрі займалися цією справою, – Бейла і Дюла. Можливо, ці два чоловіки були братами і продовжували бізнес, заснований ще їхнім батьком. А, можливо, просто мали однакове прізвище. Найстаріші згадки в угорських газетах стосуються саме Дюли. Ще у 1915 році підприємство Олчварі Дюли та Гарцер Віктора рекламувалося по всій Угорщині, пропонуючи виконання незвичної послуги. Оскільки то був рік кровопролитних боїв Першої світової війни у Карпатах, Олчварі та Гарцер пропонували рідним загиблих на фронті угорських вояків організувати пошук тіл на військових цвинтарях, ексгумацію і перевезення до нового місця поховання. Однозначно робота у чоловіків була не найприємніша. Але разом із тим ще й дуже складна, оскільки фірма брала на себе і оформлення всіх дозволів, що у військовий час, мабуть, теж було непросто.

Але Дюла важкою роботою не гребував, бо знав, що вдома на нього чекають аж 10 дітей (11-те маля померло при народженні), яких йому народила дружина Пауліна Пастор. Пауліна, як і він, була корінною ужгородкою, наполовину швабкою – з великої родини Рінгерів. Жила сім'я дуже скромно, можна сказати, що й бідно, тому Дюла вирішив поїхати на заробітки до Америки. За сімейною легендою, повернувся він звідти доволі швидко, незадоволений введенням “сухого закону”. Та, мабуть, на той час вже мав і слабке здоров'я, бо десь у середині 20-х років голова великої сім'ї помер. Але перед тим Дюла Олчварі залишив рідному місту дуже гарний подарунок – вирізьбив для тодішньої Євангельської церкви (нині – церква Адвентистів сьомого дня на вулиці Підгірній) олтар і кафедру для священика.  

Що зробила Пауліна, залишившись без чоловіка з 10-тьма дітьми? Правильно: дбала і про них, і про сімейний бізнес. Нині її онучка Камілла Олчварі дивується: як могла та маленька жінка, яку вона ледь пам'ятає з малих років, займатися такою нелегкою поховальною справою? А вона не просто займалася, а зробила її дуже успішною. Зрозуміло, що вона не могла замінити свого чоловіка-столяра буквально, але виготовляти труни у майстерні могли й колишні помічники Дюли. Пауліна же зайнялася організацією похоронів, причому замовити послуги у неї можна було за трьома адресами: на вулиці Ракоці,7, на вулиці Капушанській (там нумерація змінювалася від № 12 до № 19) та на Минайській, 9.

Трохи згадаємо тут і загадкового Бейлу Олчварі, про якого так і не вдалося нічого дізнатися. Знайдений в електронній версії Угорського національного архіву рахунок на послуги, датований 1920-им роком, дозволяє побачити, які послуги надавало похоронне агентство у ті часи. Бачимо, що працювала фірма цього Олчварі на Жупанатській площі. У 1920 році його найняли для організації поховання 86-річного Петрадес Яноша.

Очевидно, родичі померлих приходили у контору Бейли Олчварі, а він на такому бланку відмічав, які послуги в нього замовляють. Для 86-літнього Яноша Петрадеса у 1920-му замовили труну, покривало, екіпаж з двома кіньми та хрест. Але крім цього фірма також могла взяти на себе обов'язки запросити священика і кантора (дяка), придбати одяг і навіть приставити до тіла охоронців. Аби не повертатися більше до Бейли Олчварі лише скажемо, що знаходили його рекламу і рахунки ще й у 1944-му році, але тоді вже справами також займалася його вдова Ельвіра Олчварі.

Ну що ж, а тепер ми дійшли і до постаті власне героя нашої статті, кравця Іштвана Олчварі. От його вже добре пам'ятає старше покоління ужгородців, особливо жінки, котрим він шив красивий та якісний одяг. Іштван був одним зі старших з-поміж десяти дітей Дюли та Пауліни Олчварі, народився у серпні 1907-го. Про своє дитинство згадував, як про важке, тож рано пішов працювати. Батькова справа Іштвану, вочевидь, була не до душі, бо після завершення школи він став учнем місцевого кравця Германна Зінгера. З реклами дамського салону Зінгера і Мошковича у газетах тих часів видно, що кравці-партнери спеціалізувалися на “англійській моді”. Саме Германн Зінгер був учителем Іштвана, коли той у 1921-му вступив до Торгово-промислової школи. Отримавши фах кравця, хлопець залишився працювати в салоні Зінгера, де був помічником жіночого кравця до 1924 року.

Іштван Олчварі (сидить крайній зліва) зі своїми друзями

Ми не знаємо, звідки у молодого Іштвана на той час були гроші, аби заснувати власну справу, але у 1924-му він відкрив свій салон на Ракоці, 7 (нині – Волошина, 15), у тому ж будинку, де мала одну з контор його мати. Ще донедавна у нащадків кравця зберігалися цікаві скляні таблички з рекламою салону. На них була зображена красива дама у пальто та елегантному капелюшку та надпис “Дамський салон Олчварі”. Ці таблички Іштвану виготовили для того, аби демонструвати на екрані перед показами фільмів в міських кінотеатрах. Кіно, до слова, кравець дуже любив, до самої старості часто відвідував кінопокази.

У роботі ж Іштван Олчварі спеціалізувався на пошитті жіночих костюмів та пальто. Вже у 30-х роках у рекламі зазначав, що шиє одяг за найновішою паризькою модою. Причому цікаво, що він не просто шив, а був і трохи модельєром. Часто нові фасони йому снилися, і тоді зранку він прокидався у дуже гарному настрої, говорив рідним, що йому знову наснилося щось новеньке, і нетерпляче біг на роботу, аби спробувати пошити те, що побачив уві сні.

У 1936 році, тобто, вже зрілим і успішним за місцевими мірками, Іштван одружився. Обраницею його стала дівчина з Трансильванії Ілона Тотар. Як Ілона опинилася в Ужгороді – невідомо, нащадки лише знають, що до того, як приїхати сюди, Ілона працювала на курорті П'єштани у німецької сім'ї. Взагалі дівчина вільно розмовляла п'ятьма мовами і також гарно шила. Можливо, якраз спільне захоплення і звело цю пару разом.    

Тоненька Ілона була для Іштвана ще й улюбленою моделлю. Він шив для неї верхній одяг найновіших фасонів, а потім любив прогулюватися з дружиною містом, ловлячи зацікавлені погляди всіх місцевих дівчат. Звісно, погляди ці були спрямовані не на Іштвана, а на новий костюм чи пальто його дружини. Ужгородські жінки завжди були неабиякими модницями, тож жадно оглядали Ілону: що новенького зараз в моді, що ж таке цікаве знову пошив дружині Іштван? Сама Ілона теж не відставала, часто шила собі цікаві сукні. А коли у пари народилися діти, шила одяг ще й для них.

Першим у 1937 році у подружжя народився хлопчик Пал. У той час сім'я знімала простору і світлу квартиру в Будинку легіонерів. Справи в Іштвана йшли дуже добре, жили вони спокійно і заможно, дуже любили і балували свого синочка.

У роки Другої світової війни Іштвана забрали до армії. На фронті він потрапив у полон, пробув на Донбасі 10 місяців, тож повернувся додому аж у 1946-му. На той час на базі його майстерні вже діяло державне ательє. На жаль, нащадкам нічого не відомо про те, чи зміг Іштван врятувати своє обладнання, чи його націоналізували разом із майстернею. Тоді більшість братів та сестер Іштвана вже виїхали з Ужгорода, троє з них осіли у Кошице, куди забрали і маму Пауліну. У будинку Олчварі на Капушанській (нині цей будинок має 18-тий номер) залишився лише старший син Йожеф, котрий перейняв батькову справу і ще деякий час в післявоєнні роки продавав на першому поверсі будинку труни, вінки та інший поховальний реманент. Крім нього, в Ужгороді залишилася ще молодша сестра Ірина, дружина друкаря Георгія Міравчика, котра трагічно загинула, коли в їхньої сім'ї націоналізували друкарню і забрали майно. 

Ілона Олчварі також вмовляла Іштвана покинути Ужгород, але він їхати не хотів, казав, що хоче померти там, де народився, крім того, всюди треба однаково працювати. А через рік після повернення Іштвана з полону, у 1947-му, в сім'ї народилася донечка Камілла, з якою почався новий етап їхнього життя. Перші повоєнні роки були для сім'ї дуже важкими. Спершу Іштван ще працював начальником швацького цеху, який відкрили на базі його колишньої майстерні. Продукти тоді були у дефіциті, тож частенько Іштвану доводилося їздити у навколишні села і вимінювати обрізи тканини на молоко, масло, яйця, овочі та інші домашні продукти.

Згодом ситуація стала кращою, Іштван працював закрійником в універмазі, потім – на фабриці індпошиву та хімчистки ім. Жданова. Навіть тоді колишні клієнти пам'ятали про нього, приходили саме до нього, аби він ретельно викроїв тканину, а потім перевірив, щоб пошивна бригада якісно пошила потрібну річ. Нині донька кравця пригадує, що були роки, коли батька розшукували колишні ужгородці, котрі виїхали до Києва, Москви та інших великих міст, але хотіли пальто саме від нього.

З тих уже стабільних радянських років зберігалася в сім'ї Олчварі і картина відомого Адальберта Ерделі. Художник у радянські часи був не вельми шанованим за своє буржуазне минуле, тож погоджувався виконувати портрети своїх знайомих. Олчварі замовили в Ерделі портрет своєї донечки Камілли. Навесні 1953-го дівчинка з мамою щодня приходили до саду художника. Ерделі зривав з дерева гілочку з рожевим цвітом, іншу давав Каміллі в руки. Нині вона пригадує, що дядько-художник був дуже приємним, постійно розважав її фокусами. Але портрет свій Камілла Степанівна ніколи особливо не любила, бо вважала, що вийшла на ньому старшою і не схожою на себе. Нині, до слова, ця робота Адальберта Ерделі зберігається в Художньому музеї ім.Бокшая.

Коли Пал та Камілла були вже дорослими, їхні батьки розлучилися. Тоді вже Степан Олчварі створив нову сім'ю, але багато років матеріально підтримував свою колишню дружину, котра важко хворіла і померла у 1975-му. Він шив до сивої старості, тому його добре знали ужгородці. Російську мову, Степан, до слова, так нормально і не вивчив, часто плутав слова і роди, мав сильний угорський акцент. Але за нього говорили якісні речі, які він шив для ужгородок так, як його вчили ще знавці англійської моди Зінгер і Мошкович. Помер відомий у місті кравець у 1986 році, похований на Кальварії, де у сімейній могилі покоїться чи не вся велика родина Олчварі.    

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”